Пошук

Головне меню

 

 

 

 

 

 

 

  

 

 

 

 

 

 

 

  




Веселковий талант ставненського майстра

 

            У тихому ставку поміж лотосів плавають лебеді, що позують з усіма атрибутами своєї дивовижної природи. Надто прекрасні, аби вважати їх звичайними птицями. Ось-ось надокучить їм купання і, розкривши на всю широчінь пишні крила, вони білопінно злетять у небесну височінь. Але … ці лебеді ніколи не відірвуться від водяного плеса настінного килима, вишитого рукою майстра. Так-так, не майстрині, як говоримо зазвичай, коли ведемо мову про це одвічне народне мистецтво, а саме вишивальника Івана Ісайського, що  мережить нитками напрочуд дивовижну рукотворну красу

            Є істини, які не можна спростувати навіть в епоху суцільної комп’ютеризації. Одна з них про те, що справжнє мистецтво неможливе без пристрасті, без зову душі. Бо якщо рукою митця водить силуваність чи надуманість, це одразу помітно. Не лише на папері, на кіноекрані, чи художньому полотні. А навіть на звичайній вишивці, якщо найвишуканіші контрапункти барв не можуть умістити таємниці майстра, що полонить кожного, хто кине погляд на неї.

Ніжність барв, стриманість, багатозначність композиції, сміливість кольору рівно настільки, аби не порушити загальну гармонію полотна, - ось прикметні відзнаки вишивок Івана Ісайського. Неспроста одразу зізнається, що вишивати на замовлення йому нецікаво, а тому важко. Він звик брати голку і нитки в руки, коли у серці відчуває порух до раптом поміченої краси. Вона створена іншим художником, іншим митцем, але йому завжди дозволено варіювати барвами, лініями, аби передати силу народного мистецтва, простого в своїй невибагливості, правічно глибокого у своєму лаконізмі. Тому звичні сюжети поширених картин-вишивок у Івана виходять іншими, з інакшим кольоровідчуванням, з інакшим енергетичним наповненням.  Кожна картина випромінює добро, позитив, святість її величі Природи.

Першу  невеличку серветку вишив ще на уроці ручної праці у другому класі.  Вчителі звично залучають до вишивання і хлопчиків, хоча більшість з них по-філософськи спокійно воліє отримати заслужену двійку за відмову прилучитися до дівчачої справи. Але Іванко, навпаки,  взявся за вишивання напрочуд охоче, демонструючи неабияку вправність. Він просто відтворив те, що давно завчив очима: мама вишивала багато і дуже гарно. Міг годинами спостерігати, як раптом появлялися на клаптику білої матерії обриси майбутнього узору чи сюжетної картини. Не раз відчував, що й сам зміг би робити це так само звично і легко, як мама.

Проте хлопчаком віддавав перевагу тим захопленням, що й ровесники: ганяв мяча, лазив по деревах, грався у війну і хованки. Та таки голка з ниткою десь засіла глибоко у підсвідомості, як манлива мрія. Бо після школи подався вчитися на кравця. У колишньому будинку побуту в Ужгороді навчався на курсах, був прийнятий на роботу в ательє пошиття чоловічого одягу. Проте цей фах не став для нього життєвим вибором через різні обставини. По-перше, зазнавала краху  сфера побутового обслуговування, і звичні для неї ательє попросту закривалися. По-друге, довелося міняти місце проживання, освоювати інші професії. Трудився хлібопекарем, газозварником. Та  перебудова вносила корективи у всі виробничі галузі, через що у девяності статус безробітного став дуже поширеним для сільських жителів. Скуштував його і Іван Ісайський. Щоправда, склавши руки не сидів ніколи, не  тинявся по шинках, не шукав легкого хліба.

Неймовірно важко виживати завдяки сільськогосподарському труду у , але – можна. І нині на його обійсті водиться корова, порося, пара овечок, птиця, а донедавна й   кози. Випасання худоби, де часто не знаєш, як збути днини,  і спонукало його взятися за рукоділля. Адже його руки завжди просилися до роботи, а тут не крутити ж   хвости коровам, чи ганяти палицею гусей. Спозаранку до сутінків, ой, скільки  всього можна переробити! Порадився з мамою, запропонував пособити у  завершенні розпочатих вишивок. Вона не підняла на кпини «не чоловіче» бажання сина, а радо згодилася на допомогу. Щоправда, з тої спроби так нічого і не вийшло, бо у вишиванні «почерки» різних майстрів майже ніколи не співпадають, як і в інших видах мистецтва. Але невдача обернулася для нього раптово невідворотним рішенням розпочати вишивати самому – від першого хрестика до останнього, що мають постати на полотні. Вийшло. Та так непогано, що одразу взявся за нову роботу…

З того часу минуло щонайменше двадцять років.  Встиг створити сімю, спровадити у школу сина і донечку. А ще влаштувався на рідкісно підходящу  для свого захоплення роботу – став кочегаром у місцевій Ставненській ЗОШ І-ІІІ ст.. Коли його старшенький Йоній ішов у перший клас, з ним помандрували до школи вишиваний Кобзар і тріумфальна арка для поета - розкішний український рушник. Тепер цей портрет умільця зустрічає у фойє кожного, хто завітає у освітній заклад. Ніхто не візьметься порахувати, скільки пам’ятників великого сина України зведено по всьому білому світу, скільки картин присвячено його постаті, скільки вишиваних портретів відтворюють найбільшу славу нашої нації. Проте,  особливу ціну мають витвори рук ось таких звичайних митців, що до останньої краплі почерпнуті з неміліючого джерела народної шани і вселюдської любові. Бо й справді, Кобзаря українці вишивають так часто, і з таким душевним трепетом, як лики святих. І в тому – свідчення воістину немеркнучої слави.

А коли поріг школи переступала донечка Серафима, її супроводив  портрет  Лесі Українки, вишитий батьком. Портрет, який  першим має право поставати поруч Тарасового. Тло скромне, на ньому висвічується полум’яна юнка,  цнотлива і мудра, з поглядом, що виражає відвертість душі, владну щирість таланту. Він захоплює, зачаровує, змушує ще і ще раз зазирнути у сповнені ясного вогню очі. Справді, на відстані кількох метрів не вгадаєш, що портрет - звичайнісінька вишивка. Іван Васильович каже, що увесь секрет – у подвійному хрестику, який називають ще «болгарським». Мовляв, цей вид

вишивання забирає удвічі більше часу і ниток, але зате і ефект подвійно зримий: випуклість кожного елемента тут нагадує тугість  здорового, ядерного зерна, що відтак зливається  у стигле збіжжя, де повно щедрості і мистецької радості.

-Коли беруся за нову роботу, не зважаю на те, скільки часу вона у мене забере, скільки ниток доведеться витратити. Я наперед уявляю, що хочу побачити на вишитому полотні – і це найголовніше. Власне, це і спонукає мене тратити ночі на вишивання,- намагається пояснити причину незвичного для чоловіків захоплення.

Іван Васильович зізнається, що найкраще вишивається йому ночами, коли ніхто і ніщо не відволікає увагу, коли сама тиша диктує гармонію барв і ліній, душевного спокою. Він ніколи не копіює сліпо представлених художниками-декораторами кольорів, а намагається вибирати їх на свій  розсуд і смак. Наприклад, цілком іншими постали вони на іконі «Порятонок», що зображує грішниць, які каються перед хрестом. У варіантах інших вившивальників я бачила легковажних жінок, що навряд чи усвідомили значущість подвигу на Хресті. А Іван Ісайський створив їх саме такими – умудреними горем, нещастям чи трагедією, якими сповнений світ. Ані натяку на підозру у нещирості каяття, а через неї - надії на порятунок. І все досягнуто завдяки барвам одягу, облич, тіней під очима…

То правда, майстер віддає перевагу вишиванню сюжетних картин, не важливо навіть, на земну житейську, чи духовно релігійну тематику. Головне, щоб душа відгукнулася на побачений зразок, а руки відчули потребу його повторити, вдосконалити. Адже навіть звичайні традиційні узори серветок він намагається представити по-своєму, зі своїм розумінням краси і витонченості. До речі, відчувається тут сильний вплив одвічних народних традицій, які мають відмінності у різних місцевостях, у тому числі й на нашій Верховині. Йдеться, зокрема, про застосування яскравих барв у орнаментах, які на інших територіях України є дещо стриманішими. Та й загалом кольорова гама верховинських вишивок багата і розмаїта. Хоча Іван Васильович нерідко запозичує традиції митців інших регіонів, якщо вони припадуть до вподоби.

Можна довго розповідати про враження від робіт народного умільця зі Ставного. Хоча не про це хотілося розповісти читачам. Важлива не мистецька досконалість його вишивок, а потяг до краси, вміння знайти у душі місце для високого і вічного. Адже хтось інший на його місці шукає втіхи у келихові вина чи сумнівних розвагах. А він, накосившись протягом літньої днини, адже худобу треба чимсь годувати, береться ввечері ще й за голку ти нитки, даючи рукам насолоду творити після важкої фізичної праці.

Добре, що удома його підтримують у цьому прагненні мама, від якої успадкував легку до вишивання руку, дружина, котра взяла на свої плечі значну чистину тягаря домашніх клопотів. Рукоділлям займається, до речі, і Надія, адже кофтини та светри у родині носяться її вязання. Отже, тут знають, для чого Бог дав людині руки, як птицям – крила.

Прикметно, що ні Іван Васильович, ні його рідні не роблять з рукоділля бізнесу. Вони охоче дарують свої витвори рідним, близьким, просто знайомим. Кажуть, що радість не можна купувати-продавати, а саме це почуття керує ними, коли вишивають.

-Інколи не можу дочекатися вечора, аби продовжити розпочату вишивку. Мені ніколи на душі не є так легко і погідно, як коли вдається відтворити на полотні малюнок, що живе в уяві, не дає спокою. Не знаю, як пояснити це відчуття, але заробляти на ньому не хочу,- категорично заперечує можливість поповнення родинного бюджету завдяки вишитим речам.

Водночас майстер розповідає, що нитки здебільшого бере з куплених у секонхенді в’язаних речей, бо зайвих грошей у сімї не водиться. До того ж, треба мати і відповідне полотно чи канву, аби хрестики виходили потрібного розміру, а орнамент чи картина набирали бажаного вигляду. Але це не позначається на бажанні дарувати людям радість просто так, задля насолоди. Так само чинить, коли береться за ножиці, бо ще й вправним перукарем вважають його ставненці, охоче пристаючи на послуги непрофесіонала, який, проте, і тут демонструє неабиякий смак та вправність рук.

            Мабуть, ніколи не зможемо ми довідатися, хто і коли вперше здогадався

втілити в узорний мотив красу рідної природи, свої переживання та

відчуття, але від цього не применшується велич і одухотвореність цього мистецтва. До сьогодні Іван Ісайський не планував виставок своїх робіт, не переймається їх популяризацією. Хіба що знавці оцінять їх на освяченні великодніх пасок, адже багато хто з сельчан спромігся придбати вишивані ним серветки. Та й гості Ставненської ЗОШ І-ІІІ ст. завжди з подивом дізнаються про автора вишитих портретів Кобзаря та юної Лесі Українки. Щоправда, у педагогічному та учнівському колективах і на його прикладі виховують бережне ставлення до традицій народного мистецтва.

            А тому, Іване Васильовичу, хай Творець додає Вам наснаги і сил у творенні милуючих зір та зігріваючих душу вишивок. Хай весняні дощі ополощуть вікна Вашої оселі, весняне сонце осушить шиби, а веселка першої весняної грози подарує неповторність барв, які мають ожити на вишитих полотнах. Вишивайте, майстре, з дивовижно не по-чоловічому слухняними пальцями, з такою віртуозною голкою, якою водить невидимо тонка мистецька уява. Бо даровано Вам значно більше, аніж звичайне хобі, захоплення, яке стало потребою життя.




Усi новини

Всі новини

Розробник: ЗАТ "Софтлайн" © Великоберезнянська РДА